А ти знаєш, який національний вид спорту українців? Ні, це не плавання, не стрільба і навіть не русофобія. Національний спорт українців – це срач! Так, саме внутрішні сварки є основою нашого менталітету. Нам навіть не треба шукати значний привід для суперечки на кшталт розбіжностей у політичних поглядах або мовного питання. Спусковим гачком для срачу може стати питання, чи потрібно класти чорнослив у борщ або чи можна носити шкарпетки з кольорами державного прапора? І вже тут українцям немає рівних. Треба прийняти той факт, що це наша спільна риса.
Але! Завжди існує «але». Які б політичні чи кулінарні суперечки між нами не точилися, коли виникає загроза існуванню нас як нації, ми об’єднуємось. Ми згуртовуємося і разом приймаємо цей виклик долі. Хоча і сратись паралельно не забуваємо. Ось така українська амбідекстрія: однією рукою донатимо на ЗСУ, а іншою пишемо гнівні коментарі під постом військового «експерта».
Я спостерігав за цим явищем на власні очі, коли людей різних соціальних прошарок, з різним рівнем освіти та культурним багажем помістили в обмежений простір на невизначений час. Дорослі люди, які мали усталений побут, комфортне оточення, певні потреби й звички, були змушені пристосовуватися до життя з незнайомцями в досить «демократичних» умовах. Чи викликало це в кожного з нас внутрішнє обурення? Так. Чи було нам важко звикнути до таких різких змін? Звичайно. І приводів для срачів щодня з’являється безліч. Але розуміння того, що ми робимо спільну справу, яка потрібна для збереження нашої держави, згладжувало кути та торувало шлях до компромісів.


Безвихідь породила необхідність пристосовуватись не тільки до нових умов, але й до інших людей. Іноді домовлятися, іноді поступатися, іноді шукати золоту середину. Але в цілому ми впоралися, не припиняючи сратись. Так, зовсім без конфліктів не обійшлося, але ці іскри ніколи не переростали в полум’я. По-перше, це заборонено Статутом, а по-друге, всі розуміли, що ми в одному човні. Тут не можна зопалу гримнути дверима і піти додому, мусиш разом з іншими будувати новий побут.
В цьому наша біда і водночас суперсила як нації. Навіть у стані об’єднаної ейфорії ми не втрачаємо критичного мислення і не припиняємо питати: «Де чеки?». Але все одно тримаємося разом, попри чвари й суперечки. І тільки гуртом зможемо подолати ворога. А вже потім будемо сперечатися з насолодою, чи варто називати вулицю на честь пса Патрона.