Ми в соц. мережах:
Пошук на сайті:

Замітки з окопу: про національний вид спорту

Євген Гребенніков - автор "Будинок 42"

А ти знаєш, який національний вид спорту українців? Ні, це не плавання, не стрільба і навіть не русофобія. Національний спорт українців – це срач! Так, саме внутрішні сварки є основою нашого менталітету. Нам навіть не треба шукати значний привід для суперечки на кшталт розбіжностей у політичних поглядах або мовного питання. Спусковим гачком для срачу може стати питання, чи потрібно класти чорнослив у борщ або чи можна носити шкарпетки з кольорами державного прапора? І вже тут українцям немає рівних. Треба прийняти той факт, що це наша спільна риса.

Але! Завжди існує «але». Які б політичні чи кулінарні суперечки між нами не точилися, коли виникає загроза існуванню нас як нації, ми об’єднуємось. Ми згуртовуємося і разом приймаємо цей виклик долі. Хоча і сратись паралельно не забуваємо. Ось така українська амбідекстрія: однією рукою донатимо на ЗСУ, а іншою пишемо гнівні коментарі під постом військового «експерта». 

Я спостерігав за цим явищем на власні очі, коли людей різних соціальних прошарок, з різним рівнем освіти та культурним багажем помістили в обмежений простір на невизначений час. Дорослі люди, які мали усталений побут, комфортне оточення, певні потреби й звички, були змушені пристосовуватися до життя з незнайомцями в досить «демократичних» умовах. Чи викликало це в кожного з нас внутрішнє обурення? Так. Чи було нам важко звикнути до таких різких змін? Звичайно. І приводів для срачів щодня з’являється безліч. Але розуміння того, що ми робимо спільну справу, яка потрібна для збереження нашої держави, згладжувало кути та торувало шлях до компромісів. 

Замітки з окопу: про національний вид спорту img 8090
Замітки з окопу: про національний вид спорту img 9673 2

Безвихідь породила необхідність пристосовуватись не тільки до нових умов, але й до інших людей. Іноді домовлятися, іноді поступатися, іноді шукати золоту середину. Але в цілому ми впоралися, не припиняючи сратись. Так, зовсім без конфліктів не обійшлося, але ці іскри ніколи не переростали в полум’я. По-перше, це заборонено Статутом, а по-друге, всі розуміли, що ми в одному човні. Тут не можна зопалу гримнути дверима і піти додому, мусиш разом з іншими будувати новий побут.

В цьому наша біда і водночас суперсила як нації. Навіть у стані об’єднаної ейфорії ми не втрачаємо критичного мислення і не припиняємо питати: «Де чеки?». Але все одно тримаємося разом, попри чвари й суперечки. І тільки гуртом зможемо подолати ворога. А вже потім будемо сперечатися з насолодою, чи варто називати вулицю на честь пса Патрона.

Поділитись:
Читайте також: