Неприємно визнавати, але написання моєї краматорської історії Джону Кракауеру вдалось би краще за мене. Американцю для шедевра цілком достатньо було б отримати мій телефон з викладеними в Інстаграм «сторіз», передивитись історію пошуку та перечитати листування зі знайомими та не дуже людьми в період перебування на Донбасі. Геніальний дядько. Емоції, мій стан й відчуття Кракауер передав би більш влучно. Думаю, з цих трьох днів він міг би створити щось на кшталт «У дикій глушині». Тільки без смерті головного героя оповідання.


Тихо й порожньо – затишно
Я ніколи не бував у Чорнобилі. Але в Краматорську, здається, трішечки почав розуміти енергетику, яка панує у Зоні відчуження. Тихо й порожньо. Особливим знущанням мені здались світлофори для пішоходів. Для кого вони працюють? Це як історична пам’ятка для нащадків: «Колись у цьому місті було стільки людей, що для перетину проїжджої частини необхідні були світлофори». А зараз і машин так мало, що можна спокійно у будь-якому місці перейти через дорогу й з двома смугами руху у кожну зі сторін.


На другий день я зрозумів, що у будинку ще жодного разу не чекав на ліфт. Як тільки тиснув кнопку виклику ― одразу відкривались двері. Тому що у під’їзді (принаймні в період мого перебування вдома) більше нікого немає.
Ні, це не означає, що я був єдиним у всьому місті. Звичайно, я зустрічав людей у кав’ярнях та магазинах. Просто їх катастрофічно мало. Нехарактерно, незвично мало для Краматорська, який ще нещодавно виріс у справжній обласний центр.


І, напевно, все це мало б засмутити мене. Але відчуття перебування вдома переважило ― я щасливий. На порожніх вулицях я був дитиною, яка залишилась у торговельному центрі після закриття. Або ж Маколей Калкіном, якого забули самого вдома. Здавалося, я міг робити все, що завгодно. І мені б за це нічого не було. Міг співати вголос, збудувати на баскетбольному майданчику «гірку», щоб зробити «слем-данк», зайти у будь-яку високоповерхівку та потрапити на дах й полоскотати свої ж нерви сидінням на краю. Хотів навіть спробувати продертись до інституту та пройтись по аудиторіях в пошуках знайомих написів на столах. У підсумку від одних лише цих думок ставало настільки добре, що їхати не хотілось. Мені було затишно. І ось це пояснити дуже важко. Адже без людей та спілкування, зазвичай, я не можу. Залишатись сам на сам зі своїми думками мені зараз категорично заборонено. Було.
Квартира #280
Зробив чотири кроки по квартирі й не стримав сліз. У 2022-му ми ще не встигли насолодитись свіжим ремонтом, створеним затишком, зручною кухнею, зробити фото в усіх куточках, а вже були змушені покинути дім. 23 лютого 2022 року я казав родині, що їдемо десь на два тижні. Брехав, звісно. Відчував, що назавжди. Але й тут дав маху. Виявилось, що особисто я їду на 849 днів, щоб повернутись на «вікенд» та знову поїхати на невизначений термін.


Коли заспокоївся, озирнувся навколо себе, згадав, за що відповідає кожен з вмикачів, почав відчувати полегшення: «я знову вдома». Включив на ноутбуці шедевр 2019-го від Гая Річі, розклав речі на підлозі та завалився спати на диван, який залишився на самоті у порожній квартирі. А прокинувся за дві години чомусь щасливий. Прийняв душ у найкращій ванній світу, приготував вечерю на найкомфортнішій кухні світу й пішов гуляти у ту мить найкращим містом світу.


По дорозі зустрів лише двох панянок. Здалося, вони припустили, що я не «місцевий». Бо посміхався. Підсвідомо. Чомусь мені здається, що місцеві зараз у Краматорську так себе не поводять. А може я помиляюся й у них все добре та життя триває. Хочеться принаймні вірити у це.


Milati
За години дві до комендантської вирішив піти у колись улюблену в місті кав’ярню ― «Мілаті». Чув, що вона давно вже зачинена, а вікна забиті ДСП на випадок обстрілів. Подумав, що все одно піду: принаймні зроблю фото знайомого колись місця. Але коли підійшов ближче, побачив, що всередині горить світло і навіть парочка закоханих сидить біля вікна. Так само затишно, приблизно ті ж самі десерти, інші лише працівники.


Не люблю каву, але замовив фільтр і випив із задоволенням. Ні, смак був жахливий (це ж фільтр), але задоволений від того, що думками повернувся у рік так 2021-й та пройшовся звичним тоді мені маршрутом. Ще й дощ пішов. Справжня насолода. Через зливу я був наскрізь мокрий, але йшов на «Двірцеву, 42» без поспіху та з широкою посмішкою. Я був вдома. Ніби порожньо тепер вдома, але все одно до мурашок класно. Щасливий.
В останній день перебування в Краматорську я знову повернувся у ту кав’ярню. Замовив два еспресо, вибрав на вулиці столик, за яким колись вже сидів, та взяв додатковий стільчик. Хотілося, щоб хтось зі знайомих, проходячи поряд, впізнав мене та підійшов привітався. А у мене вже і місце налагоджено й кава готова… Проте ніхто не підійшов. Взагалі не пам’ятаю, щоб у той час хтось блукав неподалік. Було тихо й порожньо.


P.S. Одного вечора у Краматорську я не міг стримати сміх впродовж декількох годин. Я відвідав офіс, з якого ми з приятелем виїхали 23 лютого 2022 року. На той момент в кабінеті у нас стояла ялинка і вона досі продовжує залишатись на п’ятому поверсі офісної будівлі. Судячи з усього, в колись наш кабінет ніхто не заходив увесь цей час. Ялинці, яка висохла, але не осипалась, понад 940 днів. Схоже, це світовий рекорд ― навряд хтось ще впродовж двох років не виносив «новорічну» ялинку.