Ми в соц. мережах:
Пошук на сайті:

Світлана Березна: Замість подорожей світом ― війна

У грудні 2019 року я отримав грошовий переказ на «добру справу» ― новорічні подарунки для діток з малозабезпечених сімей. Надіслала його підписниця в інстаграм, з якою раніше ми навіть знайомі не були. Минуло понад три роки й «донатити» тій пані став вже я. Світлана Березна більше не туристичний агент, а в її профілі давно вже не було фото з подорожей. Саме закордонних подорожей. Бо як по Україні вона їздить ледь не щодня. Все тому, що пані Світлана ― волонтер-інструктор з тактичної медицини.

Березна не медійна і не отримувала нагород на урочистих заходах. Але її вклад у нашу боротьбу дійсно вагомий. Мати двох дітей постійно ризикує життям, щоб навчити військових рятувати свої. Окрім цього вивозить з прифронтових населених пунктів цивільних та тіла загиблих. 

Ми не зраджуємо собі та пишемо «лонгріди». Ти до них не звик ― розуміємо. За обсягом ― це далеко не «пост» в Інстаграм. Але впевнені, що твій витрачений час на читання не буде даремним.

Пов’язані з фронтом люди називають мене ― Світло

«У 2022 році планувала поїздку ― інфо тур в Дубай. Виліт ― 9 березня. Але події 24 лютого змінили плани на життя. Інфо тури та інші звичні на той час для мене аспекти пішли, м’яко кажучи, на задній план.

Якийсь час наша родина залишались вдома під Києвом. До тих пір, доки не прийшли військові зі словами: «Потрібно виїжджати, противник підійшов занадто близько». У нашому багатоповерховому будинку на той час залишались дві родини ― наша та сусідів. Тож за рекомендацією ми все ж таки виїхали. Поїхали у Львів і там почали жити. Умовно, звісно. «Життям» той період важко назвати. Річ у тім, що єдине вільне приміщення, яке ми тоді знайшли ― це будівля обміну валют. Велике таке приміщення. Там був туалет та вода. Що ще потрібно? Тож ми встановили намет й жили там.

Дуже швидко я доєдналась до волонтерського руху, який діяв у Львові. Спочатку їздили допомагати на місцевому рівні ― забезпечували необхідним переміщених осіб. А потім почали «катати» на Схід України. Привозили гуманітарну допомогу та вивозили цивільних. Там я вперше зустрілась з таким поняттям як «смерть». У нашу автівку прилетів снаряд, в результаті чого загинув мій близький друг «Богдан». Він першим почав називати мене «Світло». Прізвисько причепилось і більшість пов’язаних з фронтом людей знають мене саме так.

10 років тому як волонтер доєдналась до ДСНС. Тому розуміння у плануванні та допомозі пораненим у мене вже було. Ось тільки коли виникає загроза саме твоєму життю ― сприйняття, м’яко кажучи, відрізняються».

– Як ти з волонтерки перекваліфікувалась на інструкторку з тактичної медицини?

– Під час одного з прильотів мене контузило вдруге: вивозили тіла полеглих та потрапили під обстріл. Навколо було багато поранених цивільних. І в цей момент зрозуміла, що моїх знань недостатньо, щоб надати якісну допомогу постраждалим. Там була політравма і десятки постраждалих. Ми мали турнікети, аптечки, але цього мало.

Надалі, коли планувати цивільні виїзди на Схід, намагались влаштовувати все так, щоб з нами був медик за освітою. А щоб спростити задачу пошуку ― сама пішла на курси. Займалась як курсант і паралельно продовжувала їздити на евакуації. Зі знайомств з військовими стала дізнаватись, що люди потрапляють на фронт без навчань з тактичної медицини. Або, що набагато частіше, отримали недостатньо часу на вивчення питання. Тож ми почали отримувати запити від командирів та бійців. Приблизно так я доєдналась до громадської організації та почала з медиками навчатись й навчати. Отримала сертифікат інструктора. Після цього почали отримувати офіційні запити з військових частин. І на сьогодні ми провели курси з такитчної медицини для понад 50 тисяч військових.

Спочатку метою було навчити якомога більше військових, а зараз більше думаю про те, що потрібно навчати інструкторів, які знаходяться на місцях. Щоб проводити постійні заняття, передавати досвід. 

Світлана Березна: Замість подорожей світом ― війна img 5769
Фото @svetlana_berezna

– Світлана, а як військові реагують на те, що тактичній медицині їх фактично вчить цивільна людина?

– Знаєш, коли ми приїжджаємо до військовослужбовців, вони питають: «Чому саме ти?».  Чому не хтось «заслужений» та «топовий»? У мене немає чіткої відповіді. Єдине, що я розумію, що таких жорстких навчань, які пройшла я в Україні та закордоном, мало хто проходить зараз. Я й досі постійно перебуваю на навчаннях. І дякую людям, які мене підтримують і допомагають в цьому: Олександру Хижняку, Денису Пашевіну, Ігорю Збишку, Дмитру Андрощуку, Саві Чуйкову та багатьом друзям й колегам, моїй родині. Прозвучало як рекламна вставка, чи не так?! Але я просто хочу, щоб ці люди знали: я ціную їх внесок. Ціную їх самих.

Так от ― я не пройшла якісь швидкі чи онлайн-курси, після чого вирішила, що готова викладати. Це постійні навчання впродовж всієї війни, гори прочитаних книг ―  переважно військова та медична література. Дуже допомагають розмови та можливість працювати з більш досвідченими фахівцями. Тобто тими, хто працював у наразі ще невідомих мені умовах.

– Чим ти зараз займаєшся?

– Навчала полк. Майже три місяці. Зараз ці люди працюють. Влітку у мене була перша за півтора року відпустка. І, відверто кажучи, знаходилась у найжахливішому стані за цей період. Мені взагалі не вдалося розслабитись морально та фізично. Я була у дуже гарному місці ― в Карпатах, високо в горах. Мало б бути кайфово, але мій моральний стан залишався напруженим. І від цього «релаксу» все навколишнє мене тільки бісило. Не вистачало фронтового руху. Тобто заважали думки про те, що я витрачаю на відпочинок час, який могла б провести з користю.

Росіяни вишикували українців та розстріляли

– Війна зробила тебе більш жорсткою?

– Ні. Війна зробила мене більш зібраною, розсудливою. Всі навички, досвід роботи, здобута освіта зараз допомагають мені. Чітко розумію таймінг свого життя. Не можу жодної хвилини провести даремно. 

– Згадай свій найстрашніший день війни?

– Не можу розповісти де це було… Але ми приїхали допомогти службам, бо на тій території було багато вбитих саме серед цивільних. Ми займались тим, що вивозили тіла. Розумієш, коли у тебе на руках хтось гине, це трішки інакше сприймається ніж коли просто сортуєш, розкладаєш у мішки та залишаєш позначки для подальшої ідентифікації великої кількості тіл.

Загиблих було настільки багато, що від побаченого я три доби говорити не могла. Оця злість, біль всередині мене… Я розуміла, що тих людей просто поставили на коліна та розстріляли. То були не військові. Вони не тримали зброю, не чинили спротив. Це просто було знищення за національною ознакою. Росіяни вишикували українців та розстріляли.

Чи страшно було, коли я потрапила під обстріл, отримала контузію, коли уламок снаряда прилетів у броню? Не було страшно. Чому? Тому що я працювала. Мої «фібри» максимально напружені та немає часу на роздуми. Я просто працюю. 

– Страх може бути корисним на війні?

– Думаю, що так. Тому що всі хочуть повернутись додому. Страх виникає не так за своє життя, а через те, що діти можуть більше не почути мій голос. Проте, коли я працюю, намагаюсь вимикати емоції. Напевно, більшість так робить. Якщо я буду думати та переживати за дітей, не зможу бути корисною на своєму місці. Мої рідні «закривають», наскільки це можливо, питання моєї відсутності вдома. Тож я спокійна за дітей.

– Чому страх не змушує тебе залишитись з родиною?

– Для мене захищати своїх дітей у такий спосіб, який обрала я ― честь. Для мене бути поряд з військовими ― честь. Добровольці, волонтери які йдуть на війну ― люди, які чітко усвідомлюють, що вони роблять та який шлях обрали. Вони думають як я. Я роблю це, бо так правильно.

Батьки запитують: «Ким я стану після перемоги?». Не знаю. Зараз я навчаюсь у медичному університеті, хочу отримати ще одну освіту.

Рік життя проведу, щоб відвідати могили знайомих 

– У тебе є перед очима «картинка» нашої перемоги? Якою вона має чи може бути?

– Якщо говорити про військово-політичну ситуацію, то я не маю конкретного бачення. Чи буде перемога здобута на фронті, чи все перейде у кабінети ― будуть перемовини ― я не фахівець у цьому. Для себе особисто розумію, що кожен звільнений клаптик землі дістається великою кров’ю. Нашою кров’ю. І я дуже боюсь, що в якийсь момент почнуться розмови про втому. Зупинку. Не такі розмови, які ведуться зараз ― цивільними. А глобальні припущення, що країна втомилась. Мені це найбільш страшно. Та кількість людей, які полягли за нашу свободу, заслуговує на те, щоб ми продовжували битись та завоювали для себе краще, вільне життя.

– Можеш від себе пояснити, наскільки важко нам вдається наближати перемогу? Простими словами ― для простих цивільних. 

– Найбільша лінія фронту за часів останніх війн ― в Україні. Хто не усвідомлює це ― нехай порахує відстань у кілометрах. Так має прийти уявлення якими зусиллями тримається фронт ― нелюдськими.

Читаю телеграм-канали, які пишуть, що «сьогодні завдяки вдалим діям ЗСУ було звільнено від окупантів населений пункт». У мене стримане відчуття радості. Бо розумію, яка частина людей загинула, щоб ми повернули цю територію.

Тож коли буде велика перемога… знаю багато людей, які відреагують на неї дуже спокійно. І я одна з них. Навряд, я буду кричати, стрибати. Просто зупинюсь, сяду і наступний рік свого життя проведу в роз’їздах, щоб відвідати могили побратимів і посестер. Тому що я фізично не встигаю на поховання всіх людей, яких втратила. 

– Як ти переживаєш втрати?

– Не вдається. Не встигаю. І не хочу. Я поясню. Розповім про останню втрату, через яку я дуже переживала.

Був взвод, який я вчила. Ми ж всі люди ― спілкуємось в перервах. Хлопці знають, що я маю доньок. Якось я отримала сповіщення від «Нової пошти» про надходження посилки. Забрала, а там дві іграшки ― вовчики й лист написаний військовими. Написали його на якісь рекламці ― що знайшли під рукою, на тому й написали. Лист був адресований моїм дітям.

«Вашу маму ми забираємо, бо вона нам дуже потрібна, вона допомагає, а щоб вам не було сумно ― даруємо двох вовчиків».

Так от, коли я отримала посилку, вже знала, що цього взводу два дні як немає. Ця втрата стала для мене найскладнішою. Дуже довго її переживала. І після цього збудувала стіну від емоцій. Я про втрати чую кожен день. Такі люди як ми, не можуть не знати про втрати. Ми знаємо усі напрямки, вчимо різного роду підрозділи, бачимо велику кількість командирів, спілкуємось з цими людьми. Як волонтер знаю про потреби військових і знаю, що хтось вийшов працювати та є ймовірність, що назад повернуться не всі. Тому я вже навчилась будувати «стіну» та не можу собі дозволити розслабитись. Якщо це зроблю ― не зможу працювати. Після тієї посилки, на два тижні випала з життя, тому що відчувала невгамовний біль.

Все, що передається на фронт ― це розхідник

Світлана Березна: Замість подорожей світом ― війна img 5766
Фото @svetlana_berezna

― Розкажи трішки про збори. Ти не збираєш на пікапи та дрони. У тебе більш «приземлені» збори, які часто незрозумілі людям. Здається, що на такі «побутові» речі гроші самі знайдуться ― це ж не на F16 зібрати.

― Треба розуміти умови, в яких працюють люди. Де хто думає, що військові отримують великі зарплати. Якщо ти на бойових ― це 100 000 гривень на місяць. Хтось подумає ― «непогано». Проте бойовий вихід ― це інколи «мінус» твій одяг та взуття. Тож на сьогодні хлопці просто намагаються самі себе забезпечувати коштом власної зарплати.

Все, що передається на фронт ― розхідник. Це потрібно розуміти абсолютно чітко. В одну мить можна втратити генератор, машину та техніку. «Мавік», наприклад, на який часто можна зустріти збори ― також розхідник. Ним можна зробити один бойовий виліт. І все. А ось сам збір триває місяцями.

Я збираю більше на розхідники для навчань та намагаюсь допомагати людям закривати їх збори. 

Світлана Березна: Замість подорожей світом ― війна img 5748
Фото @svetlana_berezna

– Збираєш на розхідники, а тим часом у якомусь з міст України встановлюють «скляні автобусні зупинки», або «перекладають бруківку»… 

– Мене дуже турбує те, що відбувається в місцевих адміністраціях. Я про розподіл коштів місцевих бюджетів. Це мене настільки турбує, що я готова виходити та говорити про це публічно. Про доцільність витрат. Я не проти, щоб на клумбах висаджували квіти. Просто дико реагую, коли ці квіти привозять з Нідерландів приватним літаком. Це так, для розуміння. Трошечки скромніше потрібно бути, але нехай буде гарно. Наприклад, хочу гарну дорогу. Але є межі. І сьогодні ми не маємо право закривати очі на це. Думати, що там десь сидять розумні люди та вони знають, як потрібно діяти. Ні, потрібно порушувати ці питання. Коли закриваєш очі ― демонструєш своє ставлення до фронту.

Розповім яскравий приклад. Гарний. Я саме повернулась з навчань. Не було мене близько двох місяців вдома. Виходжу з авто, заморена, втомлена, розвантажую амуніцію. Виходять два чоловіки… Тут ніякого сексизму, це просто факт ― вийшли саме два чоловіки. Приблизно мого віку (1988 року народження ― прим.редакції). Вітаються зі мною та запитують як справи?! «У нас така ситуація ― магнітний замок на вхідних дверях не працює. Можеш цим питанням зайнятися ― сходити в ЖЕК?».

Розумію, що вони звертаються, бо я ініціативна, займалась цими питаннями в мирний час. Але мене ж немає ― вони знають, чим я займаюсь. То чому у багатоповерхівці ніхто не міг цього зробити й чекав мого приїзду? І це насправді серйозне питання. Кожна людина має право голосу й має силу, щоб зробити щось корисне на своєму місці. Не потрібно сподіватись на «сусідку Свєту». Мені хочеться бачити більше ініціативних людей.

Війна може змусити змінити мрію, але не має позбавити людей мрій

Світлана Березна: Замість подорожей світом ― війна img 5772
Фото @svetlana_berezna

– Що змушує тебе посміхатись на війні? Що дарує позитивні емоції?

– В житті дуже багато позитивного. Насправді я дуже щаслива в «роботі», яку виконую. До речі, досі не отримую за це кошти, тому що залишаюсь інструктором-волонтером. Тому дуже вдячна близьким друзям і бізнесу, які підтримують мою діяльність. Втомлена, але щаслива від того, що допомагаю людям, які працюють «там».

Це не постійний стрес. Ми жартуємо, сміємось, військові надсилають «мемчики» з фронту, приколи. Це спілкування не тільки в стані «сіряка». Я посміхаюсь. Перед розмовою з тобою спілкувалась з хлопцями, які вийшли з бойових. У подробицях розповідали де і що робили й я сміялася з ними від душі. Вони подзвонили поділитись емоційним станом.

Ще ― я дуже багато читаю. Багато навчаюсь. І ось цей стан, коли мозок постійно працює, доставляє кайф. Постійно щось нове дізнаюсь. Мої діти дарують надію, а їх посмішки та обійми ― справжня радість. Навіть війна ― не привід ставити життя на паузу. Вона може змусити змінити мрію, але не має позбавити людей мрій.

– У тебе є страх від перемоги України?

– Так. Дуже боюсь, що оці «гниди», які повилазили та наживаються «на війні», про яких ми чуємо… До речі, дякую СБУ та поліції за їх роботу. Це великий плюс, що служба безпеки почала працювати більш відкрито і ми бачимо результати її діяльності. Так от я боюсь, що частина «гнид» залишиться на своїх місцях.

Мені хочеться, щоб наша країна була більш відкритою та менш корумпованою. Максимально можливо ось це «менш». Мені аж дихати важко, коли я уявляю, що мої діти можуть жити у такий самій корумпованій країні, у якій виросла я. Розумію, що люди видихаються. Розумію, що війна триває. Ще більше розумію, що як не відбудеться ніяких серйозних геополітичних змін, то й мої діти будуть жити у стані нової війни у майбутньому. З тим самим противником.

Зараз на військовослужбовців покладають занадто багато. На них покладають роботу, яку цивільні могли б зробити самі. На початку 2022 року українці взялись за руки та почали працювати разом. У нас ― волонтерів, медиків, рятувальників, військових це не змінилось. Тільки ми сильно втомились. Ресурсу для зміни немає. Люди незмінні з 24 лютого 2022 року. А є ті, хто працюють з 2014-го. Взагалі не знаю, як вони досі тримаються. Так, їм всі аплодують, дякують, «присвячують» пости та сторіз в «Інстаграм». Та, повір, все одно хочеться, аби тебе поміняли. І коли ти приїжджаєш на якісь час додому ― бажаєш бачити хоча б якісь зміни. Їх немає, або вони дуже незначні.

Ми боремось проти геноциду та ми ще й боремось за те, хто ми є, національну ідентичність. Знаю, що людина може прийняти зміни, якщо прагне їх. Мені надзвичайно неприємно, що люди не готові змінювати себе заради спільного щастя. Хочу, щоб через 15-20 років мої діти жили у кращому суспільстві. Головна задача для усіх ― єдність.

Світлана Березна: Замість подорожей світом ― війна img 5775
Фото @svetlana_berezna
Поділитись:
Читайте також: