Пам’ятаєте фільм з Джимом Керрі про всемогутнього Брюса 2003 року? Там Морган Фрімен у ролі Бога видав, як тепер модно казати ― «базу». «Розсувати хвилі ― це не диво, а трюк. Самотня мати, яка працює на двох роботах і все ж таки знаходить час, щоб водити дитину на тренування — оце диво. Юнак, який каже «ні» наркотикам й «так» навчанню ― це також диво. Хочеш побачити диво? Будь дивом».
Банально? Навряд. Це дійсно база. І від 2022 року до тепер мільйони українців стали дивом. Для всього світу. Для нас із вами. Вчорашні прості українці, сьогодні ― герої, на плечах яких тримається Україна. Ще вчора діти, сьогодні ― збирають сотні тисяч для ЗСУ, продаючи прикраси та саморобні свічки. Хіба не диво? Диво, просто ми до нього чомусь трішечки звикли. Але про це варто пам’ятати.
Раніше ми з вами захоплювались «зірками». Їх досягненнями, фізичною формою, стилем, талантом. Сьогодні захоплення викликають українці. Не звичайні. А ті, хто став дивом. Хто своє життя присвячує тому, щоб тривало наше. Звичайно, це військові. Звичайно, це ті, хто їм допомагає. Олександра Кость ― одна з них. Диво. Її суперсила ― конвертувати у донат для ЗСУ абсолютно все ― рецепти, контент, подорожі. А її найулюбленіший спосіб збирати гроші для військових ― маркети.
Хочете, від мене якусь інформацію ― надішліть донат
– В одному з інтерв’ю Ви сказали, що у 2022 році у Вас відбулась «зустріч із собою». Що це означає?
– Завжди думала, що я душа компанії ― якісь «супер екстраверт». Людина, яка постійно готова розважати інших людей. Частково це відбувається і зараз, якщо мені комфортно в оточенні. Але це лише тому, що я досить комунікабельна. Проте рік тому зрозуміла, що я інтроверт.
Знаєте у чому різниця між екстравертом та інтровертом?! Якщо говорити простими словами, справа зовсім не у настрої чи закритості від оточення. Екстраверта розмови з іншими людьми наповнюють та заряджають енергією. А інтроверта навпаки ― розряджають та спустошують. Визначила, що зі мною відбувається другий варіант. Тобто, після розмов з деякими людьми, мені стає важко. Відчуваю, що потребую з нуля наповнити свій ресурс. Саме з точки нуль. Тому я стала більш перебірлива в людях, з якими спілкуюсь. У мене зараз дуже вузьке оточення, але дуже глибоке. Це люди, з якими я проводжу більшу частину часу.
Прийшло усвідомлення, що мені дуже комфортно наодинці із собою. Зрозуміла, що я кращий для себе співбесідник та людина, з якою мені дійсно комфортно. Відчула, що я стала глибше. Тепер більше прислухаюся до себе. Саме в Ужгороді я відпустила свої думки та дозволила наповнюватись дійсно важливими для мене речами.
Навчилася в хаосі відволікатися від зовнішнього світу та занурюватись у себе. Зараз існує дуже багато речей, які розфокусовують. Але я займаюсь маркетами та маю бути супер сфокусована на підготовці. Не можу нічого пропустити. До речі, вдома я часто відволікаюсь на повсякденні справи ― підлогу потрібно помити, посуд, прибрати, витерти порохи. Тому йду в улюблену кав’ярню ― «Байрон», замовляю улюблений напій та за пару годин роблю усе необхідне.
– Як Вам вдалось навчитись фокусувати увагу на головному та «вимикати» зовнішній світ?
– З часом навчилась. До певного періоду я могла читати книги лише вдома в тиші, щоб нікого не було поруч. Відволікти міг навіть звук телевізора сусідів. Тому й читати раніше багато не вдавалось. Згодом я почала брати книгу з собою, читала на набережній у компанії подруги, потім у кав’ярні. Просто зрозуміла, що мозок здатний вимикати зовнішній шум. Зараз мені це дуже допомагає. Я цю навичку використовую не тільки під час читання, але й на роботі чи під час спілкування з людиною.
– Маркет поповнює Ваш ресурс чи навпаки?
– Процес, на жаль, забирає ресурс. На це йде весь мій час. Це важко фізично. Я отримую важкі посилки. Їх потрібно отримати, завантажити, відвезти, підняти на поверх квартири, вдома розібрати, розсортувати, потім знову скласти в коробки та доставити на місце маркету. Морально також важко. Усі процеси на мені. Не навчилась делегувати та й не маю бажання наразі це робити. Можливо, з часом.
А сам маркет, коли товар розкладений, музика грає, фотограф знімає відвідувачів, приходять люди, ти як в UFC грі, коли у бійця від пропущених ударів зменшується рівень «життя», а потім відновлюється. В мене так само.
Увечері мене звісно немає. Я не можу говорити, бо дуже виснажена. День проходить у спілкуванні з багатьма людьми. Я дуже хвилююсь за зібрану суму. Але минає ніч і на ранок з’являється думка ― а чи не зробити ще один маркет?! Кожного разу відчуття однакові.
– Ви навчилися все конвертувати у донати. Навіть під час подорожі у Карпати виручили 40 000 гривень…
– Так. Я вирішила, що надалі в моєму житті не буде нічого безкоштовного. Хочете, від мене якусь інформацію ― надішліть донат на підтримку ЗСУ. Даю «баночку», надсилаєш комфортну суму і спілкуємось далі. Те ж саме стосувалось рецептів. Хочете від мене рецепт ― донатьте. Не рахувала точну суму, але свого часу рецепти дозволили мені зібрати чималу суму. Більше ніж за похід.
Якщо я розумію, що можу щось «продати» ― я це зроблю. Нічого безкоштовного ― все за донат.
Прийти на подію, класно провести час та допомогти нашим воїнам
– Розкажіть про перші дні війни. Що відбувалось на Закарпатті?
– Як тільки почалась війна, Закарпаття стало супер прихистком для всіх українців. Місцеві з першого дня знали, що потрібно робити. Не було хаосу. Швидко сформувались штаби, почали зносити речі. Головне, що всі знали потреби тимчасово переміщених осіб. Для тих, хто виїжджав за кордон, окремо готувалась їжа. Поки вони були в чергах, люди годували дітей.
Сформувався штаб «Дельфін», у якому люди цілий день готували їжу в неймовірних об’ємах та годували безкоштовно. Це дивує, але всі знали, що потрібно робити. І робили. З впевненістю можу сказати, що люди, які починали допомагати у перші дні, дотичні до цієї справи й досі. Вони перевозять тачки, або допомагають переміщеним особам. Кожен знайшов своє нове покликання.
– Зараз Ви готуєтесь до маркету. Вже знаєте, коли пройде черговий Charity Sale в Ужгороді?
– Планую провести 2 липня. Якщо не буде дощу. Тому що минулого разу нас застала злива.
Зазвичай я точну дату обираю за тиждень, тому що активно «моніторю» прогноз погоди. Сподівалась, що пронесе, а ні. За тиждень визначаю дату, коли вже узгоджені фотографи та діджеї. А сама підготовка триває близько місяця. Цей час потрібен, щоб відібрати бренди, провести комунікацію зі всіма, забрати посилки з пошти, перевірити все, поставити ціни.
– І як тримати себе в руках, коли місяць плануєш, а у важливий день починається дощ?
– Я не знаю. Всім розповідаю, що день маркету 11 червня я взагалі не пам’ятаю. Мій мозок відмовлявся сприймати ту реальність. Я дивилась на дощ і думала: «Це не насправді, так не могло статись. Це ж мій маркет. Не може бути дощу».
Якби це був саме мій захід, у мирний час і я б просто продавала якісь товари ― це було б одне. А коли я відчуваю тотальну відповідальність за суму, яку планую зібрати… Я ж вже почала орієнтуватись, що і скільки коштує ― дрон, автомобіль, спорядження. І розумію, що фінальна сума залежить від багатьох факторів. Погодні умови ― одна з них. Раніше я думала, що це першочерговий складник успіху. Погода створює зручність та комфорт відвідувачам. Тому тоді подумала, що в дощ люди не прийдуть. Дуже хвилювалась за товар ― намокне, втратить свій вигляд, зіпсується. А в результаті ми зібрали найбільшу суму за всі маркети. Ось так буває.
Планувала, що 11 червня пройде останній маркет цього літа. Але відчуваю, що у мене залишився незакритий «гештальт». Та й у людей, які люблять мої маркети. Вони знають, що можуть прийти на подію, класно провести час та ще й допомогти нашим воїнам. То ж мені хочеться поставити три крапки в кращих погодних умовах.
– Тобто дощ надихнув на новий маркет?
– Частково ― так. Наступного дня після маркету я йшла на йогу та випадково потрапила на церемонію поховання військового. Не змогла пройти повз. Простояла весь час, дізналась дещо про полеглого воїна. Під час поховання про нього багато говорив командир, його шкільна вчителька, мама. Я стояла, слухала та вирішила, що моя моральна та фізична втома не мають стати перешкодою у моїй допомозі. Мушу взяти себе в руки. Завдяки українським військовим ми зараз сидимо та розмовляємо. Тому я не можу зупинитись. Мушу робити це ще раз та ще раз. Тоді я повернулась додому та зрозуміла, що маю провести ще один маркет, щоб купити автівку чи дрон.
Не відчуваю, що змушена ― я хочу це робити.
– Чому Ви це робите? Скажу відверто ― Ви могли просто виїхати за кордон, як це зробило чимало чоловіків.
– По-перше, я давно вже навчилась не засуджувати людей, які виїхали. Мені на них байдуже. Просто зрозуміла, що через це маю робити ще більше. Тобто за себе та тих людей, які виїхали. Виїхало 100 ― працювати на х100. Це їх вибір. Мені все одно. Моє оточення складається з людей, які дивляться зі мною в одному напрямку. Як би це банально не звучало.
По-друге, я не ставлюсь до своїх ініціатив як благодійності, це скоріше мій обов’язок. Тут немає волонтерства. Розумію, що зараз кожна людина має бути дотичною до допомоги. Не перемоги ― це занадто голосна заява. Просто потрібно робити все, що від нас залежить. Наші військові мають бачити та розуміти, що про них думають, дбають, намагаються допомогти та чекають додому. Цивільні люди мають мати свідому активну позицію. Не робити репости заради демонстрації своєї дотичності до війни, а докладати зусилля, щоб бути корисним.
Це моє внутрішнє покликання. Тобто, я не відчуваю, що змушена це робити через певні обставини. Я хочу це робити.
– Ви усвідомлюєте, що Ваше покоління унікальне? Молоді люди, яким виповнилось 20, 25 років стали дійсно активними учасниками подій. Вони волонтерять, воюють, лікують, допомагають…
– Якщо зібрати достатню кількість людей з правильною свідомістю, вони можуть стати рушійною силою у майбутньому. Але до цього потрібно ставитись дуже серйозно. Потрібно бути готовим до відповідальності, яка лягла на нас. Не всі до цього готові. А втратити те, що здобувається нашими та не нашими руками, дуже легко. Коли ми всі в купці ― знаємо, куди рухатись. А коли кожен залишиться наодинці зі своїми думками, важливо рухатись у правильному напрямку. Я усвідомлюю унікальність. Але ця «зброя» має бути у правильних руках.
– Як проходить комунікація з брендами?
– Я вже знаю свою аудиторію ― людей, які приходять на маркети. Знаю, що їм цікаво та який товар потрібен.
Пишу брендам, далі мене перенаправляють у відповідний відділ. Описую деталі маркету, умови, за якими бренд може взяти участь. Надсилаю звіти та фото з минулих заходів. І отримую відповідь ― згодні чи ні.
Далі мені відправляють товар, а я ставлю свої ціни. Звичайно для мене орієнтир цінник бренду. Проте у мене вартість трішки нижча. Це робить мої маркети більш привабливими для відвідувачів. З’являється додаткова спокуса придбати те, що сподобалось саме зараз. Можливо, звучить це супер легко. На ділі все далеко не так.
Комунікація ― один з найважчих етапів. Наприклад, попередній маркет готувався понад місяць саме через комунікацію. Дуже важко зробити так, щоб бренд зацікавився у маркеті. Дехто може подумати, що це потрібно мені та я маю якусь вигоду. Насправді ж, як показує практика, виграють від події саме бренди. Окрім того, що компанія робить свій внесок у зібрану суму, отримує додаткову рекламу, висвітлення наявних позицій.
Деколи виникають тривалі паузи у спілкуванні. Річ у тому, що небагато виробників брали участь у схожих заходах, тому доводиться пояснювати, чому це круто. «Чати» можуть затягуватись на довгий період. Нещодавно написання відповідей тим, хто дав зворотний зв’язок, мені знадобилось чотири години. Я просто механічно друкувала повідомлення. А коли підняла очі, здалося, що минув місяць і все навколо змінилось.
Це така річ, яку я не можу делегувати. Ніхто не може провести спілкування за брендами так, як я. Тому що я довіряю тільки собі та своїм навичкам, досвіду. Беру це на себе. Коли ти бачиш фінальний результат ― все це кайфово. Але сам процес дуже важкий з моральної точки зору. Ще й нагадаю ― я інтроверт. Але все погане та важке швидко забувається, коли отримуєш товар. Врешті щасливі й самі бренди, що стали учасниками такої події.
– Є український бренд, який одразу йде на контакт і радий бути учасником Charity Sale?
– Важко сказати, тому що я щоразу звертаюсь до різних виробників. Хоча є й такі, які щоразу беруть участь. Наприклад, ужгородський магазин косметики ― Вікторії та її чоловіка Назара. Вони пишуть мені перші, надсилають список того, що можуть надати. І їх продукція легко розпродається.
Книги багато хто надсилає і це дійсно той товар, який легко йде. А ось щодо нових брендів ― ніколи не вгадаєш результат. Бренд може позиціювати себе як супер лояльний, френдлі до клієнтів та афішувати свою допомогу армії. А коли ти звертаєшся, зустрічаєш відмову без пояснень або взагалі ігнор. Добре, коли бренд пояснює своє рішення. Навіть якщо це відмова. Я мушу це приймати. А коли просто відмова чи тиша… Раніше складно сприймала відмову, тому що розуміла, для чого ці маркети. Розуміла, що втрата бренду ― це зменшення загальної суми та втрачена можливість купити якусь позицію військовим. Але зараз бачу, що на заміну одним товарам приходять інші.
Дуже вдячна всім учасникам. Це дуже цінно для мене. Тепер сповіщення про прибуття посилки для мене ― найулюбленіші. Навіть якщо бренд надсилає одну позицію ― це дуже цінно. Адже це все одно кошти в загальний внесок, який в результаті трансформується у дрон чи автівку.
Ніколи не зруйную довіру
– Як Ви обираєте, куди витрачати зібрані кошти?
– Коли з’явилась сама ідея маркетів, зрозуміла, що поки що не маю кредиту довіру у людей. Тому не могла роздавати отримані кошти усім підряд. Почала відправляти перевіреним фондам на кшталт «Повернись живим», «Фонд Сергія Притули» та патронатній службі «Азову», яка допомагає сім’ям полеглих воїнів.
Пізніше познайомилась з фондом «Лютий» з Дніпра. Випадково потрапила на відео, як хлопці їздили у Бахмут на евакуацію людей та потрапили під обстріл. Повернулись з пораненнями. Тоді я написала одному з представників, щоб дізнатись чим фонд взагалі займається ― тільки евакуацією чи підтримкою військових. Обрала для себе конкретний напрямок ― військові. Вважаю, що цивільним людям будуть допомагати у будь-якій ситуації. А ось потреби військових дорого коштують. Тому обрала саме цей напрямок. З фонду відповіли, що займаються усім. Обрала їх, тому що вони часто їздили на евакуації, отже часто комунікували з військовими у Бахмуті, Часовому Ярі, у інших населених пунктах наближених до лінії фронту. Вони точно знали потреби військових. Вирішила, що буде розумно та раціонально обрати один напрямок та допомагати. Я довіряю фонду «Лютий», вони завжди надсилають звіти ― відео й фото. Так мої люди завжди бачать, куди пішли їх кошти. І це підбурює їх донатити й надалі. Це надихає.
Це швидкий процес: відбувся маркет, далі замовляємо дрон, він доставляється військовим. Я допомагаю тільки тим, у кому впевнена. Знаю, що їм потрібен дрон, автівка на конкретні завдання. Щоб кошти йшли туди, куди потрібно. Я взяла на себе відповідальність і маю відповідати за кожну гривню, яку мені довірили. Ніколи не зруйную довіру між мною та моїми людьми.
– Хто ці «Ваші люди»? Хто учасник маркетів ― друзі, знайомі чи у більшості просто ужгородці?
– Насправді в Ужгороді дуже добре працює «сарафанне радіо». Мої підписники розголошують про новий маркет, далі новину підхоплюють їх друзі та знайомі. Дехто навіть приїжджає з міст сусідніх. І чим далі, тим більше учасників маркету.
Скласти портрет цільової аудиторії важко. Тому товар намагаюсь підбирати різний ― під різних людей. Кожного разу слідкую та намагаюсь зрозуміти відвідувачів. Але в цьому й кайф, бо я бачу, що це не вузькоспрямований захід. Він охоплює велику групу абсолютно різних людей, яких об’єднує одна мета.
– Як вважаєте, чому саме Вам вдалось реалізувати такий кейс? Він унікальний і точно не усім до снаги його реалізувати.
– Я не розкрию всі секрети. Поки вдається, доти не хотіла б ділитися всіма інструментами. Я знаю себе, свій характер, маю бажання та ціль щось робити. Точно знаю, для чого це роблю. Тому немає нічого неможливого. Думаю, кожна людина могла б зробити щось подібне і пройти цей шлях. Просто, комусь це потрібно, а комусь ні. Хтось бачить варіанти та кінцеву ціль, а хтось не бачить. Я побачила, повірила. Це спрацювало і з кожним разом намагаюсь вдосконалюватись. Наступний маркет буде кращим за попередній. Дуже сподіваюсь, що прихильність людей буде тільки зростати. Будуть ще більше цінувати маркети й себе. Адже без людей нічого цього б не відбулося.
Моє натхнення ― військові
– Якою Ви бачите Україну після перемоги?
– Це складне питання. Не в тому плані, що я не можу на нього відповісти. А в тому, що це морально важко. Дуже структуровне і над ним можна багато розмірковувати.
Звісно, я сподіваюсь, що Україна розквітне і це буде одна з найкращих держав. Це стосується і економічного плану, і комфорту людей, які тут живуть. Сподіваюсь, що додому повернуться всі, хто поїхав за кордон. Тому що люди важливі. Всі корисні. Але все це відбудеться, якщо після перемоги люди не вимкнуться. Не скажуть: «Все ― перемогли, можна йти відпочивати та жити своє найкраще життя».
Не буде конкретного дня перемоги. Не буде звернення Президента, у якому Володимир Зеленський скаже, що ми перемогли ― можете йти святкувати. Буде довгий шлях реконструкції міст та й людей. Зрозуміло, що ми всі в якомусь сенсі травмовані, тому що у ХХl столітті відбувається війна. Потрібно буде подолати довгий шлях відновлення ментального життя. Люди мають зрозуміти, що після звільнення наших територій, потрібно буде працювати ще більше. Щоб життя українців, дітей було комфортним.
Додому повернеться багато військових, яких цивільні ніколи не зрозуміють. Не зрозуміють їх хвилювання та моральний стан. І мені здається, що це буде важкий час. Буде конфлікт поглядів і ми будемо на різних рівнях. Можливо, це буде проблемою комунікації з людьми. Сподіваюсь, люди не розділяться на касти. Нам потрібно готувати себе до тотальної роботи над собою, над містами, які зруйнувала росія. Маємо навчитися терпінню, розумінню, емпатії.
– А не допускаєте вірогідність, що конфлікту не трапиться. Українці понад 480 днів творять дива, у які не вірив світ. І це може стати черговим нашим дивом.
– Звісно хочу вірити, що так і буде ― неймовірно, веселково. Але різниця вже відчувається між цивільними та військовими. Я багато споживаю військового контенту, підписана на різні ком’юніті в інстаграмі. І бачу різні світи.
Дивлюсь «сторіз» цивільних і там Херсон та песик, якого рятують, чергують з коктейлями біля басейну. Розумію, що ми живемо наразі в такому світі і по іншому не виходить. Коли «стався Херсон» я побачила, що люди не розуміють, що відбувається. Почали розповсюджувати наративи, що потрібно відв’язувати своїх псів і не залишати їх. Але як це допоможе ситуації? Це створює загальний шум, який відволікає від головного. Від важливих зборів, пошуку човнів. Люди проклацали усі сторіз і пропустили основну думку ― збори та допомога. Тому краще коли у людини ― коктейль, коктейль, коктейль, важливий збір чи допоможіть знайти човен. Потрібен баланс та розуміння ― що варто постити. Люди намагаються продемонструвати свої співчуття та дотичність до подій, але роблять лише гірше. Краще «запостити» свій сніданок, а далі один, але супер важливий збір, у якому ти впевнений. Коли «репостиш» мільйон зборів від різних людей та на різні потреби, левова частина користувачів пропустять всі. А ось інформація про один важливий збір за пару днів буде більш ефективний. Більше збере коштів.
Тому є ймовірність, що після нашої перемоги з’явиться такий собі когнітивний дисонанс. Я можу відповідати лише за себе та від себе буду робити все можливе, щоб у мене цього не відбулось. Буду транслювати свої думки на загал і, можливо, вплину на когось. Сподіваюсь, що люди, яким близька моя позиція, будуть реагувати так само як я.
– Чи були Ви настільки ж свідомою українкою до початку війни?
– Якщо говорити про моє ставлення до війни, яка почалась у 2014 році, то була не свідомою. Я тоді навчалась у дев’ятому класі і єдине, про що нам казали у школі, що потрібно бути обережним з переселенцями. Тому що на Закарпаття приїжджає багато людей зі Східної частини України. Просили не гуляти наодинці. Це єдине, що ми знали про війну. Не було стільки інформації, війну не називали війною. Я жила у Львові та Мукачеві, де було спокійно і навіть новини про події на Донбасі рідко доходили до мене.
А ось в іншому плані, вважаю, що так ― свідома. Там, де я була присутня, намагалась позиціювати себе з правильної сторони. Був поклик. Навіть до елементарного ― прибрати папірець з дороги. Громадянська позиція була яскраво виражена.
Після 24 лютого я почала взагалі глибше розуміти та відчувати усі процеси, які відбуваються у країні.
– Своїми вчинками Ви надихаєте багато людей. Наприклад, особисто мене. А що надихає Вас?
– В першу чергу військові. Зараз це люди номер один у моєму житті. Розумію, що якби я це сказала військовому, він би відповів, що це просто його робота. Я таке читала та чула багато разів. Але коли я дивлюсь на них ― стаю й сама сильніше. Надихають їх посмішки та чутливо-брутальні відео ― коли військовий з квіточками в руках їде на броньовику.
Надихають люди, які підтримують мої думки і розуміють, що ми всі в одному човні.
З простих речей може надихати навіть ранок. Я прокидаюсь о 06:30, виходжу на балкон, коли ще немає автівок, та надихає свіже ранкове повітря, сонце. Сьогодні я запалила пало санто, зайнялась йогою, зробила розтяжку і це внутрішньо наповнює мене.
Надихає сніданок, якщо він вийшов супер смачним. Зараз піду в «Байрон» і там буду супер надихатись тим, що вип’ю улюблену каву та відпишу брендам, які погодились взяти участь у маркеті. Я дуже емпатична, чуттєва людина, сентиментальна. Мене легко розчулити і дати емоцію як позитивну, так і негативну. Але повторюсь ― в першу чергу моє натхнення ― чоловіки та жінки військові. Коли мені кидають звіти і я чую на відео своє ім’я та прізвище ― серце розривається. Дуже тішить, що вдалось допомогти. Ще й таким приємним способом.
