В рамках IV Карпатського гірського міжнародного кінофестивалю Марія Заболотна та Костянтин Балабанов мали публічну дискусію на тему «Досвід туристичних гідів під час війни». Не всі охочі змогли на неї завітати й дехто перепитував чи часом не було запису (ні, на жаль, запису не було), тож ми вирішили надати законспектовану версію з найцікавішими моментами.
Здавалося б, а хіба досвід туристичних гідів якимось чином відрізняється від того, що мають інші люди під час бойових дій? Анонсувавши цю дискусію організатори подекуди чули звинувачення, що екскурсоводи лиш книжки читають, байки і легенди перебріхують і це жодним чином не корисні в час війни… Що ж, перевіримо.
Розповідала не про принади Відня, а про безплатні пункти надання допомоги
Невелика зала, серед глядачів багато знайомих облич: хтось відвідував екскурсії, ходив в гори, хтось волонтерив пліч-о-пліч, з кимось разом не спали на чергуванні. Поряд екран для трансляції архівних фото чи відео, час розпочинати.
— Йшов сюди і ніяк не міг зібрати всі свої думки купи, щось я геть не готувався до такого формату, може підемо всі в кафе і там поговоримо?, ― почав свою промову Костя, — Важко зараз аналізувати, поки все не скінчилося. Важко згадувати. Адже я з 25 лютого знаходжуся в лавах ЗСУ, а там той ще «розвиток внутрішнього туризму маршрутами рідної країни» (усміхається).
— Маш, може тоді ти?, — перебиває нас модератор дискусії.
Марія Заболотна
Миттєво підключаю на екрані свою галерею з презентацією і починаю промову. Мені простіше, адже всі ці 1,5 року я веду активну діяльність в соціальних мережах, маю готові блоки з фото, відео. Мої щоденні «сторіз», то як записник спогадів, там є все.
Першим на екрані зʼявляються скріни чужих дописів: колег, друзів та урядових установ. Адже перше, чим займалися екскурсоводи в час війни — поширенням інформації. Ми були ідеальними звʼязківцями: мали контакти місцевих, хто був готовий надавати допомогу, житло, майно, а також мали контакти колишніх гостей, туристичних компаній, яким масово почали розсилати номери гарячих ліній і контакти тих, хто був готовий приймати. Згадую, як в перші дні заряджала телефон ледь не кожні 3 години, і він горів від сповіщень та дзвінків.
Ми з колегами вишукували у своїх телефонних книгах такі номери, про які й самі не здогадувалися. В загальному чаті пошук контакті закривали за 5 хвилин, адже хтось через когось точно знаходив. Ми заселяли постраждалих від війни українців від квартир сусідів, до крутих готелів, від старих санаторіїв в Закарпатті, до будиночків на курортах Європи. Були історії, коли мої колеги відправляли автобус з біженцями, а потім дзвонили в готель, з яким працювали роками і ставили перед фактом «будемо через 4 години, готуйте стільки-то місць». Лунали обіцянки потім заселити цю кількість місць туристами, згодом, після Перемоги! Були готелі, що самі нам дзвонили і повідомляли скільки вільних номерів мають.
Багато з моїх колег стали логістами на вокзалах, автостанціях, КПП, приймали потяги з переселенцями, годували, розселяли, керували великими потоками людей (теж саме, що і в мирний туристичний час, лиш обʼєми інші). Я такого досвіду не маю, адже взяла на себе супровід автобусів, що курсують з українських шелтерів до іноземних: основний мій маршрут був Львів (найбільший шелтер на заході України) — Чоп (КПП) — Відень (шелтер партнерів) — Ужгород (тут був наш офіс). З Австрії автобуси поверталися пустими (так були оформлені документи), хоча багато українців воліли повернутися ледь не в перший же місяць… Ми підказували можливі шляхи.
Курсували рейси двічі на тиждень, в понеділок і четвер, з урахуванням часу проходження кордону це займало 3 доби. Вихідний був лише в неділю. Було два екіпажі водіїв, які їздили почергово, а от мені заміни не було, я лиш пересідала з одного автобусу в інший. Часто я проводила вдома лише 6-8 годин, а іноді взагалі не мала часу потрапити додому, в таких випадках мені батьки привозили потрібні речі до автобуса. Від мене вимагалося не більше ніж і завжди на туристичному маршруті: пояснити коли і де відкрити паспорти, перекласти питання прикордонника, підказати де вбиральня, а де можна палити, підключити роумінг, розʼяснити умови перебування у відповідній країні. Лиш тепер я розповідала не про принади Відня і красу Будапешту, а про безплатні пункти надання допомоги. Не про круті сувенірні магазинчики і помпезні ресторани, а про консульства і адреси українських спілок, які б могли допомогти з оформленням документів. Це тривало до кінця літа 2022 року, а потім договір з благодійним фондом закінчився і ми потроху стали вертатися до своєї основної діяльності.
Костянтин Балабанов
Я в цей час якраз готувався до виїздів. Багато з тих, з якими я прийшов у воєнкомат в перші дні, на той момент вже виїхали в напрямку звільнення Херсону. Вже були загиблі серед близьких друзів… Я ж доволі багато часу проводив на нашому полігоні, готували як медінструктора. Це якраз пряма заслуга 20-річного досвіду роботи гірським гідом. В мирний час я організовував походи в гори України, Грузії, Румунії, Словаччини, Польщі. Регулярно відновлював знання на курсах з медичної і домедичноі підготовки. Працював з чудовими інструкторами міжнародного рівня. На маршрутах бували різні випадки від елементарних мозолів до важких ушкоджень. Бували випадки, коли людина впадала в істерику і не була готова йти далі. Реагувати потрібно було швидко й впевнено, під ногами скелі й обриви, від дій туристичного гіда залежить життя. Згодом я цей досвід неодноразово згадував на Сході.
Від моїх знань, умінь, рівня підготовки залежали життя і здоровʼя тих, кого відправляли звідси першими. Я проводив заняття, збирав їм аптечки, доукомплектовував рюкзаки, часто з власних запасів, що збереглись з мирних часів (усміхається) Звісно ж, вчив тим всім потім користуватися. Коли сам потрапив до лікарні Дніпра, зустрічав своїх «учнів» ― живі, вдячні.
Марія Заболотна
Якраз наприкінці літа, на початок осені в Закарпатті «нормалізувалося» життя. Зʼявився аж активний попит на туристичні послуги. Більшість ВПО почали цікавитися краєм, який їх прийняв, почали намагатися порозумітися з місцевими звичками, а це викликало питання про культуру, традиції, етапи формування. Ми поверталися до улюбленої роботи.
Це були вже не перші наші екскурсії, найперші ми почали проводити на 4 день повномасштабного вторгнення. Звісно ж, вони були безплатними, реабілітаційними, для переселенців чи військових. Хтось витягав вимушених гостей з їх гуртожитків чи шелтерів, хтось опікувався військовими, що знаходилися в госпіталі. Більшість все ж працювала з ВПО. Але через те, що я вже давно допомагаю у волонтерській організації «Рух підтримки закарпатських військових» (організація діє з 2014 року, тоді допомагали переважно краянам, але зараз немає розмежування на регіони і закривають усі запити по можливості) мене якраз часто відправляли на екскурсії для ветеранів. Було важко, якщо чесно.
Іноді наші екскурсії йшли по плану, а іноді потрібно було змінювати маршрут, бо хтось на милицях, хтось у візочку, комусь ставало погано і потрібно повертатися в госпіталь. Були у мене й гості, які приходили на екскурсію у супроводі психологів. Були й гості з перебинтованими кінцівками, апаратами Ілізарова — мене до цього готували, і на різних курсах, і друга освіта за напрямком «Соціологія» допомагала, і досвід (з ветеранами працюю з 2017 року), а от перехожих — ні. Тож іноді приходилося працювати і з оточенням. З того часу маю цілий список власних правил, як поводитися на екскурсіях і розташовувати групу на відкритому просторі, підсвідомо враховуючи, що хтось з гостей у цивільному одязі може бути чинним військовим чи ветераном.
А якраз з серпня почався аж дуже жвавий рух. Все запрацювало. І до цього намагалися, були неодноразові скандали, що хтось в чанах гріється, а хтось воює, але наприкінці літа наче хтось раптом дав зелене світло. Осінь була туристична, як ніколи раніше! Ми чекали такої ж зими, але почалися масовані атаки російськими ракетами і подальше відключення світла. До всього додавалася тепла зима і відсутність снігу. Зимовий сезон було зірвано. Ми повернулися до волонтерства: плетіння сіток, підготовка окопних свічок, збір аптечок… Готувалися до весни.
Костянтин Балабанов
Ми в цей час активно працювали над освітою і себе і бійців, вчили, вчили, вчили… Я спокійно проводив лекцію для десятків військових, тримав увагу, приділяв час кожному, допомагав, пояснював. Не думав, що це щось неймовірне, поки не почув від колег, що їм бува важко впоратися з одним десятком слухачів, кажуть, натовп їх лякає, не можуть голосно говорити. Не знаю, в мене такої проблеми не було, теж, мабуть, екскурсійний досвід допоміг тримати увагу аудиторії.
Зимою теж немало допоміг досвід гірського гіда, досвід виживати де завгодно, в будь яких умовах. Виїжджаючи і збираючи рюкзак, я готовий до всього: і фізично і матеріально-технічно (спальники, карімати, пальники, короче, все потрібне спорядження), та й морально (вже мав певний невеликий досвід у 2015 році — це допомогло зорієнтуватися на початках). Ми готувалися і готували до весни і контрнаступу…
Марія Заболотна
У туристичну весну ми ввірвалися на всіх швидкостях, хто короткими екскурсіями, хто тривалими турами. Я ж вирішила почати з подієвого туризму і театралізованих заходів — ставши співорганізатором наймасовішого за останні 1,5 роки заходу «Сакура Фест». Фестиваль був благодійний, зібрані на ньому кошти пішли до фонду «Рух підтримки закарпатських військових».
Думай-те
Війна торкнулась всіх українців, ким би ми не працювали до початку повномасштабного вторгнення рф в Україну. Звичайно, хибно вважати, що сьогодні всім однаково погано. Тут є нюанси. Але й так само хибно звинувачувати або навіть допускати ймовірність того, що хтось з нас перебуває у так званій «теплій ванні» або чані, не перевіривши свої домисли.
