«Життя буремне», — любив казати я в «минулому» житті. Але це завжди було про стосунки, непередбачені випадки, неочікувані повороти долі тощо. Але насправді що таке буремне життя я відчув 14 березня 2022 року у жовтому автобусі, який відвозив мобілізованих з донецького краю.
Здається, тільки вчора я був інженером машинобудівного заводу, здається, позавчора як актор театральної трупи планував виставу, днями як член команди з «Що? Де? Коли?» готувався до нового міського етапу гри, а вже сьогодні їду зі спальником і рюкзаком з необхідними речами на війну. Ось що таке насправді буремне життя!
Та треба визнати, що цей виклик отримав не тільки я, а й увесь наш народ. Особисто я до останнього не вірив в таку криваву і масштабну війну. Бо вважав що у 21-у столітті війни за територією або, навіть, за якусь ідеологію обґрунтовану науковими роботами, це такий самий анахронізм, як і провідний телефон. Але виявилось, що поки людство ніжилось в сонячно-грошових променях суспільного споживання, поряд з нами ніби проводився експеримент зі схрещення гомо сапієнс з чимось не природним, якоюсь пекельною злобою і ненавистю до самого життя.
Я досі після трагедій, Бучі, Гостомеля, Маріуполя, Вінниці, Краматорська, після тисяч смертей, знищених міст і моря горя, не можу повірити, що все це відбувається насправді. Хоч і відчув це на власній шкірі. Це ніби страшний сон, який повинен закінчитися, але закінчиться війна тільки тоді, коли ми об’єднані зможемо відстояти свій вибір, свою свободу! Ми прокинемось від того, що наше українське сонце встало! А, як відомо, воно встає на Донбасі!
Чи боявся коли їхав в автобусі з малознайомими людьми кудись в бік сходу? Так, звісно. Попереду була невідомість, був ризик загинути. Та й взагалі, якщо вірити розподілу ролей в цьому житті, ніколи не відчував себе воїном. Щоб подолати ці страхи й зовсім не загубитись в тривожних думках, я вирішив діяти маленькими кроками. Отримав матрац з подушкою — вже перемога. Дістав форму за розмірами — це вже вдача. Отримав зброю з набоями — це взагалі великий крок. Навчився у більш досвідчених товаришів заряджати та розряджати автомат. Десь побачив, як хлопці практикуються з прицілювання — долучився до них. Допоміг розвантажити автівку, коли інші ігнорували, й отримав на той час дефіцитний ремінь для автомата. Ці маленькі перемоги тримали мене на плаву в бурхливому морі страхів і тривог. І надалі ця практика завжди приходила мені на допомогу. Бо головне ― збереження життя, здоров’я і максимально зробити комфортнішою свою службу.
Далі було багато всього, різного і можна сказати цікавого. Мова й про нові знайомства, навички, без яких в моїй ситуації не обійтись, а також деформація плечей від цілодобового носіння бронежилета. Але я досі в строю, досі зберігаю здоровий глузд і залишаюсь на світлій стороні. Намагаюсь помічати красу навколо і не впадати в прірву зневіри.
Чи можна звикнути до війни та перейти на стадію прийняття під час служби? Напевно так. Дехто знайшов себе саме в цих обставинах. Хтось прийняв їх та змирився з дійсністю. Щодо мене, хоч я і пристосувався до армії, все одно, кожного дня розумію наскільки це не моє. Так не ми обрали цей шлях, але ми його подолаємо! Через «не можу», через втрати, через труднощі, але ми обрали шлях боротьби за життя, за свободу, за свої мрії, за майбутнє!
Дуже часто запитують: «як ти тримаєшся?». Важко відповісти одним реченням, але мої сили живлять гумор й надія. Надія, що ми переможемо, що ми виживемо, що відбудуємо Україну та власне життя. Що нарешті зможемо знову подорожувати з друзями, насолоджуватись тихим сонячним ранком без тривог, що я зможу бути поряд з людиною, з якою щасливий.
Головне, ніколи не забувати заради чого ми боремося. Головне, відчувати підтримку близьких людей, які так само зробили вибір боротись. Головне, вивчити нарешті ті уроки, які ми прогулювали 30 років й зрозуміти, що ми є велика нація і велика країна. Зрозуміти, що в наших силах подолати найбільше зло 21-го сторіччя, а можливо й за всю історію людства.
І тоді, можливо, наше суспільство перейде зовсім інший рівень розвитку. Вірю, що ми створені для більшого, ніж вбивати один одного та створювати зброю для цього. Я вірю, що наше покликання і наша місія ― це краса, мистецтво, реалізація своїх амбіцій в різних проявах і врешті-решт життя! Коротке, буремне, але таке прекрасне. Як казав в одному відомому фільмі мій земляк Леонід Биков ― «Будем жить!».
